Маловисківська ЗШ № 3 І-ІІІ ст.

 



Великий Кобзар українського народу

 

Тема:  Великий Кобзар українського народу

Мета: Активізувати та збагачувати знання дітей про життя та творчість Тараса Шевченка;викликати інтерес до поезії

 

 

 

1 ведучий   Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка

2 ведучий   Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами сльозами.

1 ведучий   В похилій хаті, край села

Над ставом чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка- мати вбита горем

2 ведучий   Не на шовкових пелюшках

Не у великому палаці

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

1 ведучий   Нещасна мати повила

Його малого. Зажурилась…

І цілу ніченьку вона

                        На сина- кріпака молилась.

Не за дрімучими лісами,  не за  високими  кам’яними горами, був веселий,  багатий,  мальовничий край,  але зачаклований злими людьми, зневолений двома неволями. Одна  неволя – панська,  друга  - царська. І жили там рабами- кріпаками в тяжкій чужій роботі заворожені в неволі люди.Все це було в давні часи на Україні.

Страшний то був час. Пани розкошували, жили у великих маєтках, а на них працювали інші люди, кріпаки. Пан свого кріпака міг покарати, продати, наче якусь річ, Міг відібрати дітей від батька і на мисливських собак обміняти. І нікому було поскаржитись, бо правив усім цар, найбільший пан, і, звичайно був він з панами заодно.

 

 

І ось у такому краю  в Україні,  в  с. Моринцях   Київської губернії,  в

хаті кріпака Григорія Шевченка 9 березня 1814 року серед морозної  темної ночі  блиснув на все село  один вогник – це народилася дитина. Для пана – нова кріпацька

душа,  а для України -  великий поет, Тарас Григорович Шевченко. Зростав Тарас у великій, але дружній родині. Зранку до ночі батьки працювали на панському полі,а діти залишались голодні, голі, босі.

 

Хоч як тяжко було Тарасові в рідній хатині,  але з якою любов’ю він думами лине до неї, як ніжно називає «хатиночка», як милується зеленим гаєм, чистим ставом. Потім, згадуючи свою сім'ю, своє дитинство він напише.

                       

                                   Садок вишневий коло хати,

                                   Хрущі над вишнями гудуть,

                                   Плугатарі з плугами йдуть,

                                   Співають ідучи дівчата,

                                   А матері вечерять ждуть.

                                   Сім'я вечеря коло хати.

Вечірня зіронька встає

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло них.

Затихло все… Тільки дівчата

Та соловейко не затих.

 

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна це була наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками.

Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею померла мати. І по­чалося страшне сирітське життя біля мачухи. Чужа недобра жінка дуже погано ставилася до Тараса. Її дратувала його мрійність, гаряча вдача.

 

Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

 

Незадовго після смерті матері, коли Тарасові виповнилося 11 років, помер і батько від злиднів і важкої роботи. Залишився хлопчик сиротою.

 Смерть батька приголомшила малого Тараса.

 

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині! …А ми

Розлізлися межи людьми.

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

І пішов Тарас поневірятися: пас овець, носив у школу воду, у дяка дрова рубав, дітей глядів. Тяжкою була доля сироти. У Тараса був великий потяг до малювання. Вугіллям чи крейдою хлопець малював, де тільки міг. Думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидала його. Так він потрапляє до хлипнівського маляра. Маляр погоджується навчити хлопця малювати, але зажадав на це дозволу від пана. Та коли Тарас звернувся за дозволом до управителя панських маєтків, той замість дозволу послав хлопця на кухню кухарчуком. Незабаром з кухарчука став Тарас козачком, тобто слугою молодого пана Енгельгардта. Згодом потрапив аж до Петербурга, де по- справжньому розкрився талант художника. Пізніше, пригадуючи своє життя , Тарас Шевченко писав:

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу,аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що це я.

Що це ж та молодість моя.

Минав Тарасові 18-ий рік. Пан віддав його в науку до злого майстра-маляра. Зранку до вечора тяжко працював , а вночі йшов у великий гарний сад і перемальовував статуї . Саме в цей час Шевченко і почав свої перші поетичні спроби.

            В Петербурзі, в саду за малюванням, відбулася зустріч з молодим художником  Сошенком. Він про все розпитав Тараса і вирішив будь-що допомогти йому І. Сошенко зі своїми друзями викупляють Т. Шевченка з кріпацтва та відкривають перед ним шлях до науки та мистецтва.

 Тарас Григорович виправдав їхні надії. В 1845 році він закінчив Петербурзьку  художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного» художника». Малює портрети, картини, зарисовує пам’ятки минулого, робить ілюстрації до своїх віршів. Та всім серцем лине на Україну. Про це пише у своїх віршах.

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть.

А я дивлюся… І серцем лину

В темний куточок на Україну.

Лину  я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гора.

На синє небо виходить зоря.

                                            

 

Світає…

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

 

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

 

Сади рясні похилились.

Тополі по волі.

Стоять собі, мов сторожа.

Розмовляють з полем.

 

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою.

 

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає…

І нема тому почину,

І краю немає.

 

По діброві вітер віє.

 

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

Стан високий, лист широкий

Нащо зеленіє?

Кругом поле,як те море

Широке синіє.

 

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі.

 

Подивиться – серце ниє;

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині гине.

 

Вітер віє-повіває.

 

Вітер віє-повіває

По полю гуляє

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

 

Кругом нього степ,як море

Широке синіє;

За могилою могила,

А там тільки мріє.

 

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває

То приляже та послуха,

Як Кобзар співає,

 

Як серце сміється,

Сліпі очі плачуть

Послуха, повіє.

 

Тече вода з-під явора

 

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

 

Пишаєься калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

 

 Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка,

Поміж осокою.

 

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

 

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

 

 

 

 

Зацвіла в долині  червона калина,

Ніби  засміялась дівчина –дитина,

Любо-  любо  стало,   пташечка зраділа

І защебетала. Почула  дитина

І в білій свитині  з  біленької хати

Вийшла  погуляти у гай на долину.

У цей час він усе більше задумується над гіркою долею рідного краю, над безправним становищем  покріпаченого люду.

За бунтарські вірші 33 – річного Тараса забрали в солдати і зіслали на 10 років в Орську фортецю недалеко від Оренбурга. Поетові заборонялось писати і малювати.

Та малює й пише

Він таємно там.

Гнівні його вірші

Страх несли панам

Незважаючи на заборону, Тарас Григорович писав вірші і ховав їх за  халявою чобота. Тепер цю книжку називають «захалявною». Поет писав :

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!

Коли Т.Г.Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Вербову гілочку, як символ рідної України, повіз Тарас Шевченко із собою на заслання і посадив її у казахській пустелі. Згодом з неї виросло велике дерево, яке люди назвали вербою Тараса. А потім ще 200 вербичок виростив поет з її гілочок. Вербовий гай у засланні нагадував Тарасу Шевченку рідну Україну. А щоб поливати свій гай, він ще й криницю викопав. Тарас Шевченко дуже любив рідну Україну. Він згадував її степи, Дніпро, гаї, верби, червону калину.

Зоре моя вечірняя.

 

 

Зоре  моя вечірняя,

Зійди над горою

Поговорим  тихесенько

В неволі з тобою

 

Розкажи, як за горою

 Сонечко заходить,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

 

Як широка сокорина

Віти розпустила,

А над самою водою

Верба похилилась.

 

 

Через 10 довгих років повернувся він із заслання змучений, хворий, але не

 

 

 зломлений. 3-під його пера з'явилися слова;

«І на оновленій землі

 Врага не буде — супостата,

 А буде син і буде мати,

І будуть люде не землі».

Тараса Шевченка називають Кобзарем.

_Чому? Ад­же він не грав на кобзі і не співав пісень, хоча дуже лю­бив їх слухати... (Бесіда, відповіді дітей).

 

 

В своїх віршах та поемах Тарас Григорович теж опи­сував тяжке життя, яке не обійшло і його самого. Ко­ли читаєш його вірші, то ніби чуєш ніжну, сумну пісню.

А ще тому, що Шевченко підписував свої вірші прос­тим та зрозумілим для людей словом — Кобзар.

Перший «Кобзар» вийшов у 1840 році у Петербурзі. В ньому було 8 поезій. Потім — у 1844 році та 1860 році повторні видання. Дуже хотілося поетові мати на Україні маленький будиночок. Але не судилося йому ні сімейного затишку, ні діток, яких дуже любив. Це для них він написав і безкоштовно відіслав на Україну 1000 «Букварів». Було це незадовго до смерті поета.

 9 БЕРЕЗНЯ 1861 РОКУ  Тарасу Григоровичу Шевченку виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних листівок і телеграм. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського поета – Кобзаря.      

Тарас Григорович прожив усього 47 років,  із них 24 роки був у    кріпацтві, 10 років мучився у солдатській неволі на засланні і лише 13 років був вільною людиною.

Трагічною була доля Шевченка. Та його  життя було, наче зірка: яскраво запалало, але  швидко згасло.

Поховали Тараса Шевченка в Петербурзі. Пізніше, виконуючи заповіт Кобзаря , його перезахоронили на Україні, у місті Каневі над  Дніпром, на Чернечій горі, яка тепер зветься Тарасовою.

                                               Заповіт

                        Як умру, то поховайте мене на могилі,

                        Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі,

Було видно, було чути,

Як реве ревучий…

Поховайте та вставайте

Кайдани порвіте.

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

В день народження Т.Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні і цим висловити свою шану великому Кобзареві.

В усьому світі читають твори Шевченка, шанують його пам'ять.

 

 

 

 

 

 

Подобається